Жнива скорботи

День пам'яті жертв голодоморів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада.

У світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав на долю українського народу, котрий населяв одну з найродючіших земель. У давнину голод застосовували на війні, при облозі ворожих міст. Але щоб голодом винищувати своє населення – такого не бувало.

Люди ходили по стерні, шукали нірки мишей, розкопували їх, і коли знаходили хоча би жменьку зерна, це було велике щастя. Найстрашніше почалося весною 1933 року, Закінчилися всі крихти зерна, з’явилися перші померлі від голоду.

Люди їли все, що можливо було жувати. Варили цвіт акації, зелену лободу змішували з товченими качанами кукурудзи, і щасливим був той, хто міг додати жменьку висівок. Від такої їжі пухли ноги, тріскалася шкіра.

Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Батьки несли на цвинтар мертвих дітей у мішках, везли на візках у кого була ще хоч якась сила,

Вимирали цілі родини, особливо, де було багато дітей. Люди божеволіли з голоду. Почалося людоїдство...

Про причини і наслідки цих страшних подій, про документи, які свідчать про злочинні дії радянської влади, розповідали курсанти і студенти  Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О.Дідоренка. Завдяки гармонійній співпраці бібліотеки з ЛДУВС, захід пройшов успішно і сподобався нашим гостям – учням 10 класу ліцея.

Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей.

Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І якщо люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. 

О голодоморе немало книг написано. Их узучают по школьной программе: Василь Барка, Тодось Осмачка, Улас Самчук – это все писатели украинской диаспоры. Конечно, есть произведения, в которых эта трагедия описана, но как бы вскользь, без души, хотя это мэтры украинской литературы. Есть фрагменты страшной беды в произведениях Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири брода», Стаднюк «Люди не ангели», О. Гончар «Прапороносцы». Возможно это связано с тем, что произведения об этой трагедии были запрещены (60 –е годы 20 ст. ). После прочтения романа «Расколотое небо» Светланы Талан долгое время нельзя что-то читать. Еще долго тебя волнуют перипетии чужой семьи, переполняют эмоции. Эта боль и скорбь.

Создавая реальную картину жестоких событий, связанных с семьей Черножуковых, Светлана Талан смогла удивительно ярко, с беспощадной правдой показать трагедию не только семьи, села, а всего народа.